Теорія індивідуації Карла Ґустава Юнґа
On 19.02.2020 | 0 Comments

Карл Густав Юнг (1875-1961 рр.) є відомою всім особистістю. Його новаторські дослідження використовуються у психіатрії в усьому світі та не втрачають своєї актуальності. Його дослідження у сфері теорії особистості та психоаналізу вивчаються раз за разом та підтверджують свою геніальність.

Завданням аналітичної психології Юнг вважав тлумачення архетипових образів, що виникають у пацієнтів. Він розвинув вчення про колективне несвідоме, в образах (архетипах) якого бачив джерело загальнолюдської символіки, в тому числі міфів і сновидінь.

Мета психотерапії згідно з Юнгом — здійснення індивідуації особистості.

Згідно положень вченого, у кожної людини є тенденція до індивідуалізації або саморозвитку. Юнг вважав, що психіка має вроджене прагнення до цілісності. Ця ідея нагадує поняття «самореалізації» А. Маслоу, однак базується на більш складній теорії психіки, ніж концепція останнього: «Індивідуація означає стан «неподільності» (від лат. In-dividuus – неподільний; неподілений; нерозщеплений). Ми могли б витлумачити індивідуацію, як «шлях до себе» або як «самоздійснення». Індивідуалізм означає умисне підкреслення і піднесення передбачуваної своєрідності особистості не на користь колективним інтересам і зобов’язанням. Індивідуація ж має на увазі якраз більш повне втілення людиною своїх колективних якостей, адже відповідна увага до своєрідності індивідуума у більшій мірі сприяє кращому виконанню соціальних ролей, аніж нехтування цією своєрідністю або ж придушення її. Індивідуація — це процес, завдяки якому людина стає певною унікальною істотою, якою вона насправді і є. Здійснюючи себе, людина, однак, не стає «егоїстичною» (selfish) у звичайному сенсі цього слова, але просто реалізує своєрідність своєї натури, а це, як ми вже говорили, зовсім не схоже на егоїзм або індивідуалізм» [4].

Отже, Юнг наполягав, шо індивідуація є природний, органічний процес. У ньому розкривається наша таємнича природа та головний шлях кожного з нас. Як і будь-який природний процес, індивідуація може чимось блокуватись або їй можуть заважати. Так і дерево може вирости чахлим у несприятливому середовищі.

Якщо людина досягає стадії індивідуації, то вона досягає стадії внутрішньої зрілості. Вона здатна до самокритики, адекватного сприйняття себе такою, якою вона є. Згідно Юнгу, індивідуація – це процес, мета якого складається у тому, щоб «стати власною самістю». Самість є центром тотальної, безмежної психічної особистості, яка не піддається опису [4; 5, c. 157]. Самість включає у себе все, чим є індивід, включає всі його змісти, а так як його змісти суперечливі – вона включає у себе протилежності (свідоме та несвідоме). Більше того, самість не лише включає в себе всі суперечливі елементи психіки, але й поєднує їх між собою у єдину цілісну особистість. Таким чином можна сказати, що досягнення самості означає інтеграцію протиріч всередині психіки[1].

Юнг вважав, що досягнення самості є неможливим протягом індивідуального життя. Однак всередині психіки кожної людини закладена центрована сила – постійне прагнення до досягнення самості. Саме ця сила й проявляє себе у процесі індивідуації.

Працюючи в якості аналітика, Юнг виявив, що пацієнти, які приходять до нього в першій половині свого життя, не надто включені у внутрішній процес індивідуації; вони націлені в першу чергу на результат, на успіх у досягненні своїх власних цілей. Пацієнти старшого віку, які вже досягли цих цілей, жадають іншого: прагнуть до інтеграції більше, ніж до досягнень, і шукають гармонію всередині психіки. З точки зору Его зростання та розвиток включають інтеграцію в свідомість нового матеріалу, це процес придбання знань про світ і про себе. Зростання для Его — лише зростання обізнаності свідомості. Індивідуація, навпаки, є розвитком самості, а з точки зору самості метою виступає єдність свідомості та несвідомого [3].

Процес індивідуації — набуття цілісності та свободи, смислу життя, самоздійснення — неможливий без усвідомлення процесів, які відбуваються в середині душі людини.

Юнг виділяє етапи індивідуації, котрі неможливо пройти без участі свідомості: зустріч із персоною, тінню, анімою або анімусом.

БОРОТЬБА З ТІННЮ

Особливо тяжкою є зустріч із архетипом тіні. Ми вимушено стикаємося з тінню, коли дивимось на те, що стоїть за зовнішніми проявами. Ми можемо звільнитися від впливу тіні в тій мірі, в якій взяли реальність темної сторони кожного з нас і одночасно зрозуміли, що являємо собою більше, ніж тінь. Тінь є темним, злим, негативним потойбіччям, що присутнє у кожній людині і яку вона обирає не помічати, проецируючи на події зовнішнього світу (природного та соціального). Архетип тіні дозволяє людині обвинувачувати у своїх нещастях будь-кого, тільки не себе. Звернення до своєї тіні неможливе без максимальної концентрації свідомості, серйозного вольового зусилля. Саме у цьому розумінні Юнг пише про шлях індивідуації як про шлях небагатьох.

Мало людей, здатних до індивідуації, однак їхня унікальність у цій властивості продиктована не конституціональними особливостями, котрі несе у собі колективне несвідоме, не роком, Богом або долею, а саме свідомим прагненням до духовного удосконалення. Оскільки таких людей не так багато у сучасному світі, можна говорити про них, як про обдарованих[1].

Саме вони роблять себе «обраними», обираючи шлях дослідження своєї душі. В цьому і заключений глибокий сенс індивідуації.

РОЗКРИТТЯ ПЕРСОНИ

 Архетип персони розглядається радше в якості корисного інструменту, аніж постійної частини людської психіки. Всім відомо, що значить «напускати на себе офіційний вигляд» або «грати соціальну роль». За допомогою персони людина намагається виглядати тою чи іншою, або ховається за маскою, а то і споруджує собі певну персону в якості барикади. Загалом розуміння персони не має становити значних інтелектуальних складнощів [4].

Персона виконує важливі захисні функції, та виступає маскою, що приховує самість і несвідоме. «Коли ми аналізуємо персону, то зриваємо маску і розкриваємо те, що здавалося нам індивідуальним, а по суті є колективним; іншими словами, персона була тільки маскою для колективної душі. В основному персона не є реальністю: це компроміс між людиною та суспільством — те, як людина хотіла би себе проявляти. У людини є родина, посада, вона представляє якусь соціальну групу, вона тут або там. Однак по відношенню до конкретного індивіда — це лише вторинна реальність, результат компромісу з оточенням [3].

Інтеграція архетипів персони та тіні викликає, з одного боку, те, що людина падає в власних очах і опускається до низькості людського життя, з іншого боку, відбувається одночасне руйнування тієї ролі (маски — персони), яку людина грала раніше. Персона — як оманлива індивідуальність, з якою Я-свідомість ідентифікує себе — повинна бути зламана і скасована.

Якщо людина навчиться відокремлювати себе від тієї ролі, яку вона грає у житті, то виконана попередня умова для подальшої індивідуалізації.

Наскільки жахливо складним є це завдання, кожен знає сам. Однак тільки таким чином можуть буди вирішені всі складні та небезпечні проблеми процесу індивідуації.

Перетворення (видалення) маски веде за собою надмірну активацію колективного несвідомого, адже психічні енергії стають вільними та активують його. Вони доносять до свідомості ті змісти, про існування яких людина раніше навіть не здогадувалась. Цей процес є вдалим тільки у тому випадку, коли свідомість у стані асимілювати змісти, що продукує несвідоме, зрозуміти їх та опрацювати. Основне питання на цьому етапі у тому, як індивід буде реагувати на несвідомі змісти та їх засліплюючу владу над ним [2]. Мета індивідуації не що інше, як звільнення самості від фальшивих обгорток персони, з одного боку, та позбавлення початкових образів їх сугестивної сили, — з іншого.

ПРОТИСТОЯННЯ: АНІМА-АНІМУС

Наступним кроком є ​​зіткнення з анімою або анімусом. У несвідомому кожного чоловіка прихована жіноча особистість — аніма, а у несвідомому кожної жінки — чоловіча особистість — анімус. Добре відомо, що стать визначається чисельною перевагою чоловічих або жіночих генів. Однак гени протилежної статі, що знаходяться в меншості, не гинуть. Тому чоловік містить в собі половину, яку можна охарактеризувати як жіночу, тобто сам чоловік має несвідому жіночу подобу — аніма, однак не усвідомлює цього.

Аніма та анімус живуть і функціонують всередині психічної структури, очевидно, в глибоких шарах несвідомого, в тому філогенетичному глибшому шарі, що Юнг позначив, як колективне несвідоме. Ця локалізація пояснює багато в чому їх чужорідність: вони привносять в ефемерну свідомість невідоме психічне життя, що належить до далекого минулого. Це дух наших невідомих предків: їх спосіб думати та відчувати, їх спосіб пізнавати життя та світ, богів і людину. Факт наявності цих архаїчних прошарків є імовірно коренем віри в реінкарнацію та можливістю спогадів «минулих існувань» [6, c. 197–207].

Юнг наголошує ставитись до архетипу аніма-анімус, як до реальної людини або людей, з якими ми можемо спілкуватися та вчитися у них. Наприклад, Юнг запитував у персонажів аніми, що являлись йому, про інтерпретації символів сну, подібно тому, як пацієнт консультується у аналітика. Фігури аніма або анімуса досить автономні та можуть впливати на нас і навіть управляти нами, якщо ми ігноруємо їх або сліпо приймаємо їх образи та плани за своє власне особисте створення.

Картинки по запросу "анима анимус"

РОЗВИТОК САМОСТІ

Метою і кульмінацією процесу індивідуації є розвиток самості. Его, як і раніше, є центром свідомості, але більше не виглядає ядром цілісної особистості. «Кожен повинен бути тим, ким він є; кожен повинен розкривати свою власну унікальність, центр особистості знаходиться на однаковій відстані від свідомості і несвідомого; ми повинні прагнути до тієї ідеальної мети, яку природа виявляє, щоб направити нас. Тільки виходячи з цієї точки, людина може задовольнити свої потреби» [3].

Незважаючи на те, що можна описати індивідуацію в термінах послідовних ступенів, процес є значно складнішим, ніж той, що представлений тут. Всі описані кроки частково перекривають один одного, кожен постійно повертається до старих проблем і питань (з надією, зумовленою різними перспективами).

Індивідуацію можна уявити як спіраль, всередині якої перед нами постають ті ж самі основні питання, кожного разу у більш зрозумілій формі.

Це поняття тісно пов’язане з поняттям дзен-буддизму про осяяння, у якому людина ніколи не вирішить проблему особистого коана, або духовну проблему, і його пошук стає самоціллю.

Ось як сам Юнг описує те, що відбувається із людиною у своїй книзі «Відношення між Его та несвідомим»: «Несвідомі процеси, що компенсують свідоме Его, містять в собі всі ті елементи, які необхідні для саморегулювання душі (psyche) в цілому. На особистому рівні, ці елементи являють особисті мотиви, що не визнаються свідомо та виявляють себе у сновидіннях, або не враховані нами значення повсякденних ситуацій і не зроблені висновки, або стримані почуття та критика, від якої ми утрималися. Але чим більше ми усвідомлюємо себе внаслідок самопізнання і поводимося відповідно, тим менше буде ставати шар особистого несвідомого, який накладається поверх колективного несвідомого.

Момент вторгнення може, однак, бути абсолютно раптовим, так що свідомість миттєво затоплюється потоком вкрай дивних змістів, про існування яких, здавалося б, важко було навіть підозрювати. Саме така думка може скластися у неспеціаліста або навіть у самого суб’єкта такого досвіду, але професійний спостерігач знає, що психологічні події ніколи раптово не настають. Насправді це вторгнення готувалось протягом багатьох років, нерідко цей процес займає половину всього життя, і вже в дитинстві можна було б виявити весь набір знаменних ознак, які в більш-менш символічній манері натякали на майбутні ненормальні події. Наскільки дозволяє наш сьогоднішній досвід, ми можемо стверджувати, що несвідомі процеси знаходяться в компенсаторному ставленні до свідомого розуму. Я спеціально вживаю слово «компенсаторний», а не «протилежний», тому що свідоме і несвідоме не обов’язково знаходяться в опозиції один до одного, а доповнюють одна одне, утворюючи самість.

Самість є величиною вищого порядку по відношенню до свідомого Его. Самість охоплює не тільки свідоме, а й несвідому психіку, і тому є, скажімо так, особистістю, якою ми також є. Досить легко уявити собі, що ми володіємо душею-частиною. Тому ми можемо, наприклад, без особливих зусиль усвідомлювати себе як персони. Але створення ясної картини того, що ми представляємо з себе як самість, не під силу нашій уяві, бо в цій дії частина повинна була б охопити ціле. Самість завжди лишатиметься суперординатною величиною.

І немає надії на те, що ми коли-небудь зможемо досягти навіть приблизної свідомості самості, бо як би ми не намагалися збільшити область усвідомлюваного, завжди буде існувати невизначена та невизначаєма кількість несвідомого матеріалу, що належить самості.

Таким чином, виникає свідомість, яка більше не заключена в своєму обмеженому, надчуттєвому, приватному маленькому світі, а вільно бере участь в ширшому світі об’єктивних інтересів. Ця розширена свідомість — вже не той образливий, егоїстичний комок особистих бажань, страхів, надій і амбіцій, що завжди вимагав компенсації або коригування з боку несвідомих контртенденцій. Тепер вона виконує функцію встановлення відносин із безліччю об’єктів, включаючи індивідуума у необмежене та безперервне спілкування зі світом в цілому» [4].

Отже процес індивідуації є надзвичайно довгим та складним. Повернення спочатку малозначущих проекцій, а потім — глибинних і могутніх архетипових проекцій, відбувається на надзвичайно складному та повному небезпек шляху.

Повернення архетипових проекцій, тобто необхідність розібратися із несвідомими компонентами особистості, пред’являє високі вимоги до психіки: від людини вимагається, щоб вона виклала всі свої сили, бо взаємовідносини із колективним несвідомим тягне за собою жахливі наслідки для Я-свідомості.

Але коли ця стадія досягнута, супроти небезпечної тенденції розчинення, цей процес створює новий центр особистості, який спочатку характеризується символом, що перевершує Я. Потім цей новий центр на справді виявляється «переважаючим Я». Цей новий психічний центр і є самість [2].

Индивідуація, здійснювана свідомо, — важке завдання, тому людина повинна бути психологічно здоровою та зрілою, щоб управляти цим процесом.

Потрібно дуже сильне Его, щоб переносити ці приголомшливі зміни, бути вивернутим буквально навиворіт у процесі індивідуації.

«Можна було б сказати, що цілий світ з його безладом і стражданням бере участь у процесі індивідуації. Індивідуація жодним чином не виняткова річ чи насолода купки людей, але про тих, хто знає, що вони здійснюють цей процес, можна говорити, як про щасливих».

Юнг неодноразово наголошує [1], що процес індивідуації у житті людини можливий вже після завершення процесів соціалізації та адаптації до зовнішнього світу. Більше того, саме індивідуація робить людину ще більш включеною у суспільство, що здійснюється завдяки тому, що у того, хто пройшов індивідуацію, формується більш адекватне уявлення про свій внутрішній світ.

Можна сказати, що діалектика процесу індивідуації заключена у тому, що, являючи собою внутрішнє духовне самоздійснення, вона дозволяє на новому вітку особистого розвитку формувати відношення із суспільством. При цьому людина влючається у суспільство не як представник безголосої більшості, а як Особистість, яка краще розуміє себе та оточуючих, усвідомлює свою відповідальність за події у світі.

_______________

Ахметова Ольга

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Бойко А. О. Роль индивидуации в процессе личностного самосовершенствования в концепции К. Г. Юнга. // Вестник ТГУ. — 2010. — Выпуск 4 (84).
  2. Голуб Н. Н. Структура человеческой психики в аналитической психологии К.Г. Юнга. Трансцендентные, имманентные содержания психики // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 17. — С. 192-194.
  3. Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Теории личности и личностный рост. –– М.: ОЛМА ПРЕСС, 2004. — 657 с.
  4. Юнг К. Г. Отношения между «Я» и бессознательным // Юнг. К. Г. Очерки по аналитической психологии. — Мн., 2003. — С. 200
  5. Юнг К. Г. Психология и религия // Юнг К. Г. Архетип и символ. — М.: Ренессанс, 1991. — С. 131 – 202.
  6. Юнг К. Г. Сознание, бессознательное и индивидуация // Юнг К. Г. Структура психики и процесс индивидуации. — М.: Наука, 1996. — С. 197–207.

 

 

Написать ответ